Види простих речень

ТЕМА: Види простих речень і їх відтінки значень.

План

1. Означення простого речення.
2. Види простих речень.
3. Односкладне речення:

А)означено-особове речення;

Б)неозначено особове речення;

В)узагальнено-особове речення;

Г)безособове речення;

Д)називне речення;

Ж)слово-речення.

Простим називається речення, в якому є одна граматична основа. Граматична основа може складатися з двох головних членів — підмета і присудка: Забилось серце. Дрімає соняшник. Такі речення називаються двоскладними.

Просте речення, граматична основа якого складається з одного головного члена, називається односкладним: Надворі смеркало й сутеніло. Односкладні речення не слід плутати з неповними, в яких може бути пропущений головний член речення: По тім боці — моя доля, по сім боці — горе.

За метою висловлювання речення поділяють на: 1) розповідні, у яких про когось або про щось розповідається; 2) питальні, у яких про когось або про щось запитують; 3) спонукальні, у яких спонукають до дії.

За емоційним забарвленням речення поділяють на окличні (Здрастуй, рідна школо!) та неокличні (Це був ясний день).

Граматичною основою речення є підмет і присудок. За наявністю граматичної основи речення поділяються на односкладні (Сном не прогодуєшся (Нар. тв.)) та двоскладні (Сичі в гаю перекликались…(Т. Шевченко)).

За наявністю або відсутністю другорядних членів речення поділяють на поширені (Шуміла калина край дороги) та непоширені (Зійшло сонце).

Просте речення може бути повним і неповним. Повними називаються речення, у яких наявні всі головні та другорядні члени речення, необхідні для завершеності будови й повноти вираження значення (В чагарниках низькорослих акацій посвистували червоногруді снігурі (Ю. Збанацький)). Неповними називаються такі речення, у яких пропущений головний або другорядний член речення, зрозумілий із контексту або ситуації мовлення (Хвилини здаються тоді за години, години — за дні, дні — за роки (П. Мирний)).

Просте речення може  бути неускладненим або ускладненим однорідними членами, звертаннями, вставними словами, словосполученнями та реченнями, відокремленими членами речення. До ускладнених речень належать речення з однорідними членами, 
з відокремленими членами, зі звертанням, зі вставними і вставленими компонентами.

Синтаксичний центр речення може бути виражений як підметом і присудком, так і лише одним головним членом, який поєднує в собі значення і підмета, і присудка, - другий головний член у такому реченні не потрібний.
Залежно від цього розрізняються прості речення двоскладні і односкладні. Односкладні в свою чергу за значенням головного члена поділяються на односкладні означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні і називні. Окремо стоять слова-речення (інакше: нерозчленовані речення).
1. Найпоширеніші в українській мові двоскладні речення.
Двоскладними називається речення, у якому обов’язково повинні бути обидва головні члени – і підмет, і присудок.
2. В односкладному означено-особовому реченні є лише присудок, а особа-діяч (я, ти, ми, ви) безпомилково встановлюється із закінчення дієслова.

Означено-особові речення

3. У неозначено-особовому реченні неназвана особа-діяч мислиться як хтось із певного кола людей. Головний член неозначено-особових речень виражається дієсловом у таких формах: а) 3-ї особи множини теперішнього чи майбутнього часу дійсного способу; б) множини минулого часу; в) множини умовного способу.
НАПРИКЛАД:
1. Весною в селі встають рано (Г. Тютюнник).
(Дієслово у формі 3-ї особи множини)
2. Умивали доріженьку рясними дощами (О. Квітневий).
(Дієслово у формі множини минулого часу)

Виконавці дії в неозначено-особових реченнях не називаються з різних причин. Іноді вони не відомі ні за кількістю, ні за складом, а іноді не називаються свідомо, щоб зосередити увагу на самій дії.
Означено-особові та неозначено-особові речення здебільшого вживаються в художньому і розмовному стилях мовлення. Вони допомагають уникнути небажаного повторення, створюють лаконічність, динамічність розповіді.
4. В узагальнено-особовому реченні неназвана особа-діяч мислиться як будь-хто з людей. Ці речення найчастіше використовуються в прислів'ях, а також у науковій та, рідше, художній літературі. Головний член (присудок) у такому реченні, як правило, виражений дієсло­вом у другій особі однини чи множини дійсного або наказово­го способу. Наприклад, дії, названі в реченнях Що посієш, те й пожнеш. По правді роби, по правді й буде (Нар. творчість). Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне (М. Коцюбинський). Серед густо посаджених вільх вам три­вожно й незатишно... Оглядаєтеся по боках, намагаєтеся зап­римітити щось, але ніде нічого, тільки похмурі кущі, невеселе гілля низько понахилялося, тьмяні якісь закутки (Є. Гуцало), може виконувати будь-хто з людей.

Рідше в узагальнено-особових реченнях вживаються інші форми дієслів:

а) форма першої особи однини чи множини: Чого не люблю, того і в борщ не кришу. Як робимо, так ходимо, як дбаємо, так маємо (Нар. творчість). Беремо чисту пробірку, наливаємо в неї дистильованої води (3 під­ручника);

б) форма третьої особи однини чи множини: Швидко робить, та переробляє довго (Нар. творчість). Як і батьків, прізвища не вибирають (3 газети);

в) форма минулого часу: Уморився, поки хліба наївся. Все літечко кукала, гуляла, тепер сиди, очицями моргай (Нар. творчість).
5. У безособовому реченні дія мислиться як незалежна від будь-якого діяча. Стилістична роль безособових речень різноманітна. Частина їх певного емоційного відтінку не виражає (Надворі розвидняється; Мене морозить). Але частіше ці речення вносять у текст додаткові відтінки. Так, якщо порівняти двоскладне і безособове речення однакового змісту, то помітимо, що перше виражає активність підмета, а друге має відтінок пасивності: Вони хочуть.- їм хочеться. Безособові речення часто вживаються в пейзажних описах: вони поглиблюють у читача почуття. Речення з присудком, вираженим дієслівною формою на -но, -то, передає відтінок завершеності дії з якимось результатом. 

6. У називному реченні називається предмет, але нічого не говориться про дію. В називних реченнях тільки називається предмет або явище, стверджується їх наявність чи існування без участі присудка, якого у називному реченні немає. Слід відрізняти називні речення від двоскладних з іменним складеним присудком. Наприклад, речення Довгий літній день називне, бо в ньому лише стверджується існування довгого літнього дня, а речення Літній день довгий двоскладне, у якому підмет день, а присудок довгий (який є день?). Присудок означає, що говориться про підмет день (що день є довгий). Називні речення часто вживаються в художніх творах у статичних описах; вони мають здатність передавати думку окремими, іноді не пов'язаними між собою частинами, малювати картини наче пунктиром. Називним реченням властива стислість у передачі думки, вони ніби створюють тло, яке має заповнити деталями уява читача. Тому цей тип речень дуже поширений у ремарках драматичних творів. 
7. Речення, виражене неповнозначним словом (вигуком або часткою), яке виступає замінником цілого речення, називається словом-реченням. Слова-речення характерні для розмовного й художнього стилів. У мові вони можуть вживатися і як самостійні реплі­ки, і в складі простого речення, наприклад: — Чули, серце, скоро землю нам мають давати. — Аякже, Маласю, чула. Аяк­же (М. Коцюбинський). Що ж. Бої — так бої. Нам не впер­ше страждать (В. Сосюра). Ой, не плач, моє серце, ой цить. (М. Вороний).

У ролі слів-речень виступають слова:

-стверджувальні: так, авжеж, аякже, атож, еге, еге ж, 
добре, гаразд, точно, звичайно, ще б пак, та вже ж, бо й є;

-заперечні: ні, навпаки, неправда;

-питальні: ну, та ну, невже, хіба, га, справді;

-спонукальні: годі, геть, цить, гайда, стоп, ура, караул, ґвалт, доволі, ша, тс-с-с, ну;

-емоційно-оцінні: ого, ох, ах, ех, хм, тьху,  он як, тож-то й ба, от тобі й маєш,  слава Богу, Богу дякувати, Боже мій;

-слова мовного етикету: спасибі, дякую, вибачте, даруйте, будь ласка, прошу, добридень, на добраніч, моє шанування, привіт, щасти, прощай, з Богом, дай Боже, Бог на поміч, Боже поможи, тощо.

У словах-реченнях підмет і присудок не виділяються.

Отже, існує багато різновидів простих речень, які треба відрізняти одне від одного.

Питання для самоконтролю

1.Які речення називаются неозначено-особовими?

2. Чим може бути виражений у них головний член?

3. Які речення називаються узагальнено-особовими? Чим виражається 'В них головний член?

 4. Які дієслова називаються безособовими? Складіть речення з безособовим дієсловом.

5. Розкажіть про дієслівні форми на -но, -то і складіть речення з ними.

Тестові завдання

1. Граматичну основу двоскладного речення становлять: 
А підмет і означення 
Б присудок і обставина 
В головні та другорядні члени речення 
Г підмет і присудок

2. До односкладних речень належать: 
А непоширені прості речення 
Б речення з пропущеним підметом 
В речення з одним головним членом 
Г неповні речення

3. Виберіть речення, у якому є означення, додаток, обставина. 
А Трошки вірить серце в забобони логікам усім наперекір (М. Рильський). 
Б Широкою чарівною музикою зашумів дощ (О. Гончар). 
В Подяку ми складаємо землі своїх батьків (Р. Лубківський). 
Г Люблю хати древлянського Полісся (Л. Костенко).

4. Яке з поданих речень належить до узагальнено-особових? 
А Звіряю свої вчинки за життям своїх батьків і дідів. 
Б Учітеся, читайте, і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь (Т. Шевченко).
В Не знаючи дороги, рушили навпростець. 
Г Запахло м'ятою і любистком.

Домашнє завдання

Вивчити конспект. Виписати з художньої літератури 10 прикладів ускладнених речень. Зробити їх синтаксичний розбір.

Література

1. Сучасна українська літературна мова.  Синтаксис/  За ред.  І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1969. — С.430-448.

2. Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови: Ч.І. К.: Вища шк., 1972. – С.307-311.

3. Сучасна українська літературна мова / За ред. М.Я.Плющ – К.: Вища шк., 1994. – С.288-291.

4. Бондаренко Українська мова. Підручник для 10 класу. – К.: «Грамота», 2010. – 287 с.

5. Загнітко А. Український синтаксис: теоретико-прикладний аспект. -- Донецьк, 2009. - 137 с.